Стаття 1 Конституції України проголосила, що українська держава є демократичною, соціальною та правовою. У ч. 2 ст. 3 закріплено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Втілення в життя зазначених засад Основного Закону неможливе без ефективного механізму захисту прав і свобод людини та громадянина. У першу чергу мова має йти про право на судовий захист. Актуальність проблеми забезпечення цього права для ефективної розбудови правової держави пояснюється тим, що судовий захист, з одного боку, є самостійним громадянським правом, а з іншого – гарантією забезпечення інших прав і свобод людини.

Зміст права на судовий захист

У науковій спільноті вітчизняну Конституцію вважають однією з найдемократичніших і найдосконаліших у світі. Однак чи належним чином вона врегульовує питання про забезпечення права на судовий захист? Чи закріплює Основний Закон усі необхідні вимоги, без додержання яких право на судовий захист не може бути гарантоване?

У ч. 1 ст. 55 Конституції України закріплено, що права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Саме це положення вважається багатьма юристами вихідним. Водночас конструкція, застосована законодавцем, недосконала з погляду юридичної техніки. Для прикладу можна звернутися до міжнародних договорів з прав людини, зокрема до Загальної декларації прав людини, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. У цих документах для закріплення права на судовий захист використовується формула «кожен має право».

Але зі ст. 55 Основного Закону неможливо зрозуміти зміст права на судовий захист. Що саме підпадає під це поняття? Наведене положення є лише верхівкою айсберга, оскільки сутнісний зміст права на судовий захист розкривається через його елементи. Системний аналіз положень Конституції України дозволяє виявити низку норм, які закріплюють право на звернення до суду в окремих випадках:

1. право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55);
2. право в будь-який час оскаржити в суді своє затримання (ч. 5 ст. 29);
3. судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе та членів своєї сім'ї і права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ч. 4 ст. 32).

Як бачимо, у цьому разі йдеться не про право на судовий захист як такий, оскільки зазначені положення підлягають застосуванню в конкретно визначених правовідносинах.

Існує думка, що визнання принципу прямої дії Конституції України можна розглядати як форму закріплення права на судовий захист. У ч. 3 ст. 8 Основного Закону встановлено, що звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина гарантується безпосередньо на підставі Конституції України.

Однак і це положення не можна розглядати як закріплення права на судовий захист, адже, по-перше, право на звернення до суду є лише одним з елементів права на судовий захист, а по-друге, ч. 2 ст. 8 гарантує право на звернення до суду лише на підставі самої Конституції України. До того ж Конституція містить низку статей, які вимагають наявності судового рішення для обмеження певного права. Так, відповідно до ч. 2 ст. 29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Згідно з ч. 2 ст. 30 Конституції вмотивоване рішення суду необхідне і при проникненні до житла чи до іншого володіння особи, проведенні в них огляду чи обшуку. Це положення є гарантією забезпечення кожному недоторканності житла, що закріплене в ч. 1 ст. 30 Основного Закону. Частина 3 ст. 47 Конституції України встановлює, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Принцип непорушності права приватної власності, закріплений у ч. 4 ст. 41 Конституції України, забезпечується в тому числі конституційною вимогою ч. 6 цієї ж статті щодо можливості застосування конфіскації майна виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Конституція України вимагає судового рішення і для обмеження деяких політичних прав. Так, відповідно до ч. 4 ст. 37 Конституції України заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку. Частина 2 ст. 39 Основного Закону встановлює, що обмеження реалізації права громадян збиратися мирно, без зброї, і проводити збори, мітинги, походи та демонстрації може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку: з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Окремо слід розглянути положення ч. 1 ст. 62 Конституції України, відповідно до якого особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вина не буде доведена в законному порядку і встановлена обвинувальним вироком суду (принцип презумпції невинності).

Отже, Конституція України не здатна відповісти на питання, що таке право на судовий захист і що є сутністю цього права.

Інше законодавство

Правове регулювання права на судовий захист знайшло свій подальший розвиток у Законі «Про судоустрій України» і в галузевих процесуальних кодексах. У ч. 1 ст. 6 Закону всім суб'єктам правовідносин гарантується захист їхніх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, створеним відповідно до закону. Таке закріплення права на судовий захист, на наш погляд, відповідає формулюванням, закріпленим у міжнародних договорах про права людини. Водночас ст. 6 Закону фактично зводить право на судовий захист до права на звернення до суду, розгляд справи та участь у розгляді своєї справи. Усі інші права та гарантії мають автономний характер і не належать до права на судовий захист.

У галузевих процесуальних кодексах різні елементи права на судовий захист також викладені або в якості окремих процесуальних прав (ст. 6 Кодексу адмінсудочинства, ст. 3, 12, 13 Цивільного процесуального кодексу, ст. 21 Кримінально-процесуального кодексу, ст. 1 Господарського процесуального кодексу), або в якості принципів судочинства (ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства, ст. 5, 6, 14 Цивільного процесуального кодексу, ст. 16, 18, 20 Кримінально-процесуального кодексу, ст. 4-2, 4-4 Господарського процесуального кодексу).

Отже, внутрішнє національне законодавство України не розглядає право на судовий захист як систему встановлених прав та правових принципів. Тож, щоб відповісти на поставлені вище запитання, необхідно звернутися до положень міжнародних договорів, ратифікованих Україною та практики Європейського суду з прав людини.

Практика Європейського суду

23 лютого 2006 р. був прийнятий Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». У ст. 2 цього нормативно-правового акта закріплено, що рішення Європейського суду з прав людини є обов'язковими для виконання Україною.

Однак законодавець не обмежився закріпленням норми про обов’язковість рішень Європейського суду з прав людини. У ст. 16 Закону сказано, що суди застосовують при розгляді справ як джерело права Конвенцію, а також практику Європейського суду з прав людини. Практика Суду розуміється в широкому значенні, як рішення Європейського суду з прав людини та практика Європейської комісії з прав людини відносно всіх країн – учасниць Конвенції.

Виходячи з викладеного, вітчизняні суди зобов’язані використовувати у своїй практиці не тільки положення Конвенції, але й рішення та практику Європейського суду з прав людини. Більше того, цим джерелам права слід віддавати перевагу перед нормами чинного українського законодавства.

Право на судовий захист входить до переліку прав, що захищаються Конвенцією. Отже, слід проаналізувати, які елементи цього права є обов’язковими з погляду практики Європейського суду з прав людини.

У ст. 6 Конвенції закріплене право на справедливий суд. У ч. 1 цієї статті зазначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін або – тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, – якщо за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Виходячи з конструкції ч. 1 ст. 6 Конвенції можна зробити висновок, що в ній закріплені такі елементи права на судовий захист, як право на:

1. розгляд справи;
2. справедливість судового розгляду;
3. публічність розгляду справи та проголошення рішення;
4. розумний строк розгляду справи;
5. розгляд справи судом, встановленим законом;
6. незалежність і безсторонність суду.

Багата практика Європейського суду з прав людини, у тому числі й у справах проти України, дозволяє чітко визначити сутність і зміст кожного з названих елементів права на судовий захист.

Законодавець продовжує ігнорувати загальновизнані стандарти захисту прав людини, а Україна продовжує програвати справи в Європейському суді саме через нездатність гарантувати своїм громадянам право на справедливий суд. Найгірше в цій ситуації те, що від несистемності законодавства та неефективності судового захисту продовжують страждати українці.